Пам’яті героїв Крут

 Є в українській історії події, які стали знаковими, стали символічними. Такою подією є героїчна смерть молодих захисників Української Держави, яка заявила світові, що вона хоче бути господарем у своїй хаті. Так здекларував IV універсал Центральної Ради, проголошений 22 січня 1918 року. У ньому зазначалося: «…віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу».

А вже через 7 днів, 29 січня 1918 року чужинецька орда хлинула на Україну. Основні українські військові сили залишилися в Києві, бо робітники, обдурені більшовиками, хотіли повалити Центральний уряд, законний уряд Української держави. І вони, 600 юнаків, із Українського студентського Січового Куреня та І Української Юнацької (юнкерської) школи імені Богдана Хмельницького та студенти високих шкіл, гімназисти і учні інших шкіл – пішли… Пішли, коли вдарив останній час, коли Україну більше захищати не було нікому…


Пішли і полягли… Чи ж вони не знали, що йдуть на смерть? Чи ж вони не хотіли жити й бачити, як молода держава буде рости і цвісти?.. А вони таки пішли… вони всі принесли на жертву Батьківщині свою молодість, радість, щастя, невтишиме горе рідних і молоді свої життя… Воістину виконали заповіт Сократа: «Яка б не була для тебе жорстока Батьківщина, яких би жертв вона не вимагала від тебе, мусить вона бути для тебе дорожча за батьків, миліша за дітей». ні герої були саме так виховані, виховані українськими матерями. Вони, київські матері, виряджали січневого дня своїх синів на станцію Крути. Без сліз і стогону поблагословили своїх хлоп’ят на смерть і подвиг. Це вже потім будуть голосіння і сльози… Потім, коли після тимчасового вигнання більшовицьких окупантів з Києва виїдуть матері на станцію Крути, щоб розшукати до невпізнання понівечені тіла своїх дітей… Що ж так розлютило п’яних балтійських матросів і петербурзьких кримінальників? Галичанин Сашко Пипський, один з 27 полонених героїв, приготованих до розстрілу, до пущення «в расход», сильним голосом почав: «Ще не вмерла…». Її підхоплюють товариші, й пісня могутніє й котиться, як крилата звіста кращого Завтра… Голосні постріли заглушили спів. Скошеним квітом падають без зітхань останні герої на ту землю, якій клялись в останню хвилину добути свободу, віддати душу й тіло.  в тій хвилині на Північ, до Москви, лине телеграфічне повідомлення: «Дорога на Київ вільна! Приказ виконано! Україну втопимо в морі крові! Ждемо на дальші прикази!». 19 березня на Аскольдовій могилі ховали їх, як писав П.Тичина, «30 мучнів українців, славних, молодих…»

За метаріалами: http://kampot.org.ua